🗊Презентация Проблема руху та розвитку в античній філософії

Проблема руху та розвитку в античній філософії Розробив: Балінський Б.В. Група: ПР-301

Проблема руху в античній філософії і логічні вектори її рішення Проблема руху завжди стояла в філософії дуже гостро. При зовні незаперечному факті, що рух існує, в історії філософії були концепції, які заперечували це. З чим це пов'язано? Спробуємо розібратися, виходячи із своєрідної «презумпції невинності» філософів, тобто розуміючи, що, роблячи той чи інший висновок, вони спиралися на раціональні аргументи навіть тоді, коли заперечували рух. Отже, що таке рух? Пізнавано воно? Як співвідносяться рух і спокій? Які існують форми руху? Який зв'язок руху і розвитку? Вектори дослідження проблематики руху були задані ще в античній філософії, яка визначила як би основні логічні варіанти вирішення питання про сутність руху. 

Мілетська школа і Геракліт Перший варіант був представлений мілетської школою і Гераклітом. Рух тут розумілося як перманентне виникнення і знищення речей, як нескінченне становлення всього сущого.  Анаксимандр, створюючи своє вчення про апейрон, зазначав, що його найважливішою властивістю є рух. А оскільки сам апейрон вічний і знаходиться у вічному русі, отже, і сам рух вічно і загально. Тому «вічний рух - початок ... від нього одне народжується, інше знищується ». Анаксимен і Геракліт також вважали, що рух вічний і виступає причиною всіх приватних змін. Саме Геракліту належить відоме всім вислів про те, що не можна в одну річку вступити двічі, і про те, що все тече і все змінюється. 

Елейська школа Аристотель, коментуючи Геракліта, зауважує, що мова повинна йти не про мир як такому, хоча він дійсно змінюється, а про те, що будь-яке наше висловлювання про предмет не носить абсолютного характеру. Таким чином, звернувши увагу на мінливий характер буття, філософи відсунули на другий план моменти стійкості руху.  Другий (протилежний) варіант трактування руху був розвинений в елейській школі. Але перш ніж перейти до аналізу поглядів її представників, ми звернемося до АС. Пушкіну, до речі кажучи, блискучому знавцю античності. Подібно до всіх геніальним людям йому вдалося в образній, ємною формі, буквально кількома поетичними рядками, зафіксувати сутність античного спору з приводу руху:  «Движенья немає, сказав мудрець брадатий. Інший змовчав і став перед ним ходити. Сильніше б не міг заперечити; Хвалили все відповідь мудрий. Але, панове, забавний випадок цей Інший приклад на пам'ять мені призводить: Адже кожен день перед нами сонце сходить, одначе, прав впертий Галілей ". 

Галілей та його погляди Перед нами приклад, який зачіпає одну з найважливіших сторін проблеми руху та можливість його достовірного пізнання.  Переформулювати проблему можна наступним чином: чи можливо описати рух на мові понять або пізнавано чи рух! Інакше кажучи, навряд чи філософи заперечували рух як такий, але безумовно, що вони ставили під сумнів його загальність, а головне - можливість логічного обгрунтування руху. Пушкін у вірші іронічно відбив слабкість («відповідь хитромудрий») наочного обгрунтування руху (шляхом ходіння), привівши відповідне метафоричне міркування, яке говорить про те, що з того, що кожен день «перед нами сонце сходить», ми, тим не менш знаємо, що насправді Земля робить свої обороти навколо Сонця. Справжній стан справ, встановлене Галілеєм, радикально розходиться з даними наших органів чуття.  Одночасно в цьому вірші порушена і проблема діалектики як особливого типу обгрунтування, яка починаючи з софістів часто використовувалася як засіб докази суперечливості будь-яких висунутих тверджень. А з цього, у свою чергу, можна зробити два висновки Перший про те, що логічно визначити що-небудь взагалі не можна, так як завжди можна висунути і обгрунтувати протилежне твердження. Другий - що діалектика являє собою якийсь розумовий фокус, створює, за висловом Гегеля, «помилкову видимість». 

Гегель та його спростування За різними джерелами, в якості учасника зазначеної ситуації, який заперечував рух шляхом ходіння, побут Діоген Синопський. Гегель відзначає, що його спростування (як і взагалі спростування подібного типу) є вульгарним, «протиставляє, як це зробив Діоген, мисленню чуттєве свідомість», представляючи погляд «так званого здорового людського розуму, що дотримується чуттєвої очевидності і звичних уявлень і висловлювань ... ».  Зенон, який стверджував, що руху немає, мав на увазі зовсім не його існування як таке, а лише суперечливість самого визначення руху і той факт, що на мовному рівні ми можемо давати руху найрізноманітніші, в тому числі і протилежні, визначення. «Що існує рух, що воно є явище, це зовсім і не заперечується; рух має чуттєвої достовірністю, воно існує, подібно до того, як існують слони; в цьому сенсі Зенону і на думку не спадало заперечувати рух.  Питання тут просунутий про його істинності ». Справа в тому, що проблема обгрунтування істинності тверджень про рух постала як досить складне завдання, оскільки на рівні його логічного розуміння наша думка постійно стикається з протиріччями. Зокрема, мислити рух виявляється принципово неможливим без залучення протилежної категорії, а саме спокою. 

Варіант Зенона Логічний варіант даної проблеми був представлений Зеноном, який, захищаючи тези свого вчителя Парменіда, розробляє цілу систему обгрунтування того, що руху немає. Виходячи з логічної суперечливості руху, Зенон дійсно робив висновок про те, що рух не має істинним буттям.  А відповідно до загальної гносеологічної позиції еліатів предмет, про який ми не можемо мислити істинно (тобто несуперечливо), не може володіти істинним буттям. «З цієї точки зору ми повинні розуміти аргументи Зенона не як заперечення проти реальності руху, якими вони представляються на перший погляд, а як вказівка ​​на необхідний спосіб визначення руху і на хід думки, який необхідно дотримуватися при цьому визначенні».  Концентрованим виразом аргументів проти існування руху стали знамениті апорії Зенона, що виходить з того, що буття єдине і нерухоме. 

Три апорії Перша апорія: рух не може початися, тому що рухомий предмет повинен дійти до половини шляху, а для цього пройти половину половини і так до нескінченності (дихотомія).  Друга апорія говорить, що швидке (Ахіллес) не наздожене повільне (черепаха). Адже коли Ахіллес прийде в ту точку, де була черепаха, вона відійде на таку відстань від свого старту, наскільки швидкість повільного менше швидкості швидкого, і т.д.  Третя апорія (стріла) стверджує, що рух неможливо при допущенні переривчастості простору. Летить стріла спочиває, тому що завжди займає місце, рівне собі, тобто покоїться в ньому. Але рух не може бути сумою станів спокою, бо це самосуперечливими. «Не все, що чуттєво представляється нам реальним, існує насправді, але все, що справді існує, має підтверджуватися нашим розумом, де найголовніша умова - дотримання принципу формально-логічної несуперечності» - ось ключова думка еліатів, проти якої безсилі будь-які аргументи , що апелюють до чуттєвого досвіду. 

Негативна діалектика Зенона Не випадково завершенням вищенаведеного анекдоту про «мудреця брадатий» стає той факт, що коли один з учнів Діогена порахував, що теза про відсутність руху дійсно спростують мовчазним ходінням, то сам Діоген (який своїм ходінням лише загострив діалогову ситуацію) побив його палицею, вважаючи тим самим, що чуттєва достовірність не є ще доказ або спростування, а необхідні більш грунтовні аргументи.  Можна вказати і на ще один винятково важливий позитивний момент, який мала негативна діалектика Зенона. Після його апорій, спрямованих проти можливості логічно несуперечливо мислити рух, стало зрозуміло, що в світі існує цілий клас об'єктів і явищ, які тільки і можуть бути осягнуті діалектично суперечливо, тобто через синтез їх протилежних уявних визначень.  Справді, людина - це завжди єдність душі і тіла, свідомого і несвідомого, біологічного і соціального начал. Життя, поточна навколо нас, невіддільна від смерті; необхідність і закономірність настання якихось подій - від випадкових обставин і привхідних факторів. 

Що ж таке розум? Таким чином, справжній філософський розум - це як раз не шарахання від протиріч буття і пізнання, а вміння органічно рухатися в стихії протилежних характеристик самих речей і, відповідно, логічних визначень думки.  Подальша позитивна платонівська діалектика в діалогах «Софіст» і «Парменід» буде розгортатися саме в цьому ключі і разом з діалектичними ідеями Геракліта стане основою всієї європейської діалектичної традиції. До речі, і сама сутність руху після еліатів буде осмислена саме діалектично: як різні форми єдності спокою і зміни, переривчастості і безперервності, лінійності і нелінійності, якісних і кількісних трансформацій.  Третій погляд на сутність руху представив Емпедокл, який якраз і спробував об'єднати протилежні погляди і став розглядати мінливість і стійкість як дві сторони загального процесу руху. «Поєднуючи іонійську філософську традицію з італійської, Емпедокл одно говорив про мінливість і незмінності світу, але фактично в різних відносинах і частинах. Світ незмінний у своїх коріннях і в межах "кола часів", але мінливий на рівні речей і всередині "кола часів".  Своєрідний підсумок даними спорах підвів Аристотель. Він дає класифікацію видів зміни, серед яких виділяється виникнення, знищення і власне рух, що розуміється як здійснення сущого в можливості, перехід його в дійсність. Приватним видом руху є механічне переміщення тіла з одного місця в інше, «руху крім речей не існує». 

Підсумки Отже, рух, за Арістотелем, реалізується всередині однієї сутності і всередині однієї форми в трьох відносинах - якості, кількості та місця, (тобто для кожної досліджуваної суті завжди є дане тричленне ставлення.  Кількісне рух - це зростання і спад. Рух щодо місця - це переміщення, або, кажучи сучасною мовою, просторове переміщення, механічний рух.  Якісне рух - це якісна зміна. Крім того, всякий рух здійснюється в часі. Причому якщо рух в просторі і в часі вивчає фізика, то якісні зміни виступають предметом метафізики. Переклад дослідження проблеми руху в площину якісної зміни дозволяє розглядати його в найбільш широкому, філософськи граничному розумінні по відношенню до буття в цілому, міркувати про мінливість, процесуальності буття.