🗊В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”

В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”

Письменник-реформатор Віктор-Марі Гюго (1802-1885) – демократ, ворог тиранії насилля над особистістю, захисник постраждалих від суспільної та політичної несправедливості. Важко забути того, хто перед смертю, підводячи підсумок своєї творчості, беззаперечно маючи на це право сказав: “Я в своїх книгах, драмах, прозі та віршах заступався за малих та нещасних, благав могутніх та невблаганних. Я відновив у правах людини блазня, лакея та каторжника…” Найяскравішим підтвердженням цих слів є романтичний історичний роман “Собор Паризької Богоматері”.

Історична дійсність

Історія написання "Собор Паризької Богоматері" - один із кращих історичних романів XIX ст., написаний у романтичному стилі в 1830 р., а надрукований у 1831 р. Створення історико-романтичного роману збігалося з підготовкою революції 1830-го року, оскільки внутрішній зміст твору і своєрідний фон, на якому розгорнулася драма головних героїв, - це зростання невдоволення народу і його бунт. У першій пол. XIX ст. у Франції розрослася ціла кампанія знищення архітектурних пам'яток, а тому письменник виступив твором на захист споруд епохи Середньовіччя. Поштовхом до написання твору стало слово ANARKH ("фатум", "доля"), яке автор побачив одного разу на Соборі. Гюго шукав дещо вічне, у чому всі епохи об'єднані. Так, на перший план виступив образ Собору Паризької Богоматері, який створювався народом століттями.

Історія як персонаж

Історичні пророцтва в романі У романі є два історичні пророцтва, які звучать в присутності короля Людовіка ХІ: Клод Фролло: “Це вб'є те”. Тобто книгодрукування вб'є зодчество. Архідиякон боїться, що думка, закована в камінь та відома лише обраним, стане зрозумілою всьому людству. А знання несуть свободу, чого середньовічна церква боялась понад усе. Дивлячись на штурм Собору панчішник із Генти промовляє у розмові з королем, ніби передбачаючи французьку революцію 1789 року: “Час вашого народу ще не прийшов. Коли буде чутно вибухи гармат, коли з пекельним гуркітом звалиться башта, коли городяни і солдати зійдуться в пекельній сутичці, ось тоді прийде цей час…” Знаючи майбутнє, В. Гюго зазирає в нього через призму середньовіччя, ще раз доводячи своїм нащадкам, що воно дуже тісно пов'язано з минулим. Без поваги і без знання історії у нас не буде майбутнього.

Сюжет Дівчина Есмеральда, яку колись викрали цигани і виховали її, танцювала на вулицях Парижа, показуючи прості фокуси зі своєю кізочкою. Вона покохала гвардійського капітана Феба де Шатопера, елегантного красеня, який врятував Есмеральду, коли її намагався викрасти дзвонар Собору Квазімодо - горбун-потвора - за наказом архідиякона Клода Фролло, котрий колись підібрав і виховав дитину-каліку, зробивши хлопця своїм рабом.Клод Фролло до безтями був закоханий в Есмеральду. З ревнощів він намагався вбити свого суперника під час його побачення з Есмеральдою. Архідиякон тяжко поранив юнака, підкинувши ножа дівчині. У злочині звинуватили Есмеральду, її засудили до страти на шибениці. Від страти її намагається врятувати Квазімодо, якого під час катування за спробу викрасти Есмеральду пожаліла лише вона і подала води, і в якому красуня своїм вчинком пробудила людяність і доброту.

Він ховає дівчину у своїй келії в Соборі Паризької Богоматері, захищаючи її Він ховає дівчину у своїй келії в Соборі Паризької Богоматері, захищаючи її від натовпу, що рвався до Собору. Розуміючи, що Квазімодо більше не підкоряється йому, архідиякон просить про допомогу Гренуара, друга Есмеральди, який не здогадується про істинні мотиви Клода Фролло. Знайшовши дівчину архідиякон ще раз пропонує їй своє кохання, що стане рятунком для неї і за незгоду віддає її в руки ката. Вже наприкінці роману жінка, що сиділа в норі за ґратами біля собору,яка кляла всих циган, за те що ті вкрали у неї доньку, впізнає в Есмеральді свою втрачену дитину. Вона намагається врятувати її, але пізно. Клод Фролло дивиться на страту з даху собору, і Квазімодо зіштовхує його вниз, жорстоко помстившись за смерть ні в чому не винної дівчини. Після цього Квазімодо знайшов тіло Есмеральди, щоб померти поруч із нею. (Коли знайшли рештки, було видно, як один скелет обіймав інший, коли їх хотіли розняти, вони розсипались).

Поділ персонажів

Собор Паризької Богоматері Собор - жива істота в романі, чи не один з найголовніших героїв людської трагедії, ціла епоха в історії Франції: Це фрагмент справжньої історії. Його неодноразово намагалися знищити, але соборні мури витримали хвилі людської люті, за свій вік вони вдосталь побачили крові, страждань, людських сліз. Саме тому Гюго і обрав його не тільки місцем подій великого історичного роману, а й головним героєм. Собор - це символ духовного життя французького народу, збудований руками сотень невідомих майстрів, вираз народної душі. У романі він не був осереддям релігійної віри, а став місцем життєвих пристрастей. Собор дав притулок народним героям, з ним тісно пов'язана їхня доля. Собор живе своїм таємничим життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю, красою, беззахисних - останньою надією врятуватися.

Есмеральда Головна героїня роману. Ще маленькою її викрали цигани у матері. Але серце дівчини залишилося добрим і чуйним. Дівчина в романі стала символом краси, уособлювала в собі стихійну радість і красу життя, гармонію прекрасного тіла і душі. Вона була справжнім дитям народу. Своїми танцями, зовнішнім виглядом вона приносила радість простим людям, недарма її обожнювали злидарі та обідранці з Двору Чудес. І коли Есмеральді загрожувала небезпека, вони повстали і пішли на штурм Собору, аби врятувати її. Любов до красеня Феба не принесла їй щастя, а, навпаки, привела до шибениці, хоча Есмеральда довірлива і прямодушна у своєму коханні, вірна і віддана. Але для Феба вона лише тимчасова розвага. Лише перед смертю судилося дівчині зустрітись із матір'ю. Мур і грати розділяли їх. Але мати, як справжня левиця, розірвала їх і нарешті змогла приголубити своє дитя, а потім відбивала його у сторожі, але Есмеральді долею судилося вмерти.

Стосовно історії

Автор та історія Автор та історія

З перших вуст - Вам коли-небудь доводилося бачити повстання, метре Жак? - Я сам підіймав його. - А що ж ви робили, щоб підняти повстання? - О, це не так уже й важко. На це є сотні способів. По-перше, треба, щоб у місті було незадоволення. Це буває нерідко. По-друге, це залежить від характеру мешканців. Гентці дуже схильні до повстань. Вони завжди люблять наслідника володаря, а самого його - ніколи. “Бувають хвилини, коли жінки набувають надлюдської сили.” “Бувають у житті хвилини, коли навіть невіруючий ладен сповідати релігію того храму, біля якого він опиниться.” “Коли ти з народу, сер, у тебе завжди щось лежить на серці.” “Завжди і скрізь знайдуться люди, які все бачили.” “Людське серце може вміщувати лише певну міру відчаю. Коли губка насичена, хай море спокійно котить над нею свої хвилі, - вона не вбере більше ні краплі.” “Кохання - мов дерево: виростає само по собі, глибоко пускає в нас своє коріння й нерідко зеленіє навіть на руїнах нашого серця.” “Найкращий спосіб примусити глядача терпляче очікувати - запевнити їх, що вистава ось зараз почнеться.”