🗊Презентация Політична еліта і політичне лідерство

Тема 4. Політична еліта і політичне лідерство. Доцент кафедри філософських та соціальних наук КНТЕУ, кандидат філософських наук, доцент ГУДКОВ Сергій Олександрович

План лекції Формування і розвиток елітарних уявлень. Природа і сутність політичного лідерства.

Література: Політологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. За ред. проф. Кулагіна Ю.І. та проф. Полуріза В.І. – К.: „Альтерпрес”, 2002. – 612 с. Політологія. Посібник для студентів вузів. За ред. Бабкіна В.Д., Бабкіної О.В., Горбатенко В.П. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2006. – 568 с. Політологія. Хрестоматія. Автори – упорядники: проф. Кремень В.Г., проф. Кулагін Ю.І., доц. Латигіна Н.А., проф. Полуріз В.І. та ін. – К.: „Альтерпрес”, 2004. – 827 с. Політологічний енциклопедичний словник. За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – К., Ґенеза, 2004. – 398 с. Політологія. Навчально-методичний комплекс. Автори: Кирилюк Ф.М., Конверський А.Е., Цвих В.Ф., Обушний М.І., Хилько М.І. та ін. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – 697 с. Кулагін Ю.І., Полурез В.І., Політологія. Практикум. – К.: КНТЕУ, 2010. – 232 с.

1. Формування і розвиток елітарних уявлень. Термін «еліта» виник у XVII ст. для позначення найвищої якості якихось предметів або товарів, чогось найкращого, найдосконалішого. Згодом його почали застосовувати для позначення добірних соціальних груп (найпідготовленіші військові частини, вищі щаблі аристократії тощо). В соціальних науках цей термін вперше зустрічаємо наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в працях італійських соціологів – Вільфредо Парето та Гаетано Моска.

Елітарні уявлення античності Конфуцій проголошував різні норми поведінки людей: одні – для «благородних», покликаних панувати, інші – для «низьких», покликаних до покірливості. Платон виступав проти допущення народу («натовпу») до участі в державному управлінні, як далекого від мудрості, що керується не знаннями, а «думками» далекими від істини. Форми державного устрою за Арістотелем пов’язані з основними принципами (аристократії - доброчесність, олігархії – багатство, демократії – свобода). Політія має об’єднувати ці принципи і вважається правлінням найкращих, поєднуючи інтереси заможних та неімущих.

Елітарні уявлення Середньовіччя та Відродження У середні віки вчення церкви про небесну та земну ієрархію виправдовувало станово-кріпосницькі порядки. Покірлива слухняність мас феодальним правителям затверджувалася церквою як вища доброчесність. Н. Макіавеллі стверджував :«Не існує нічого більш жахливого, ніж бурхливі, позбавлені вождя маси, і разом з тим – немає нічого більш безпорадного». Піддані повинні боятися правителів, коритися їм, сплачувати податки, постачати рекрутів.

Елітарні уявлення Нового часу Французькі просвітники та матеріалісти XVIII ст. не вірили у здатність народних мас самостійно керувати суспільним життям. Вони дійшли висновку, що творці історії – «мудрі законодавці», «освічені правителі», а маси повинні іти за освіченими лідерами із вищих верств. В працях Ніцше стверджується, що основою елітаризму є сильна влада. Аристократія «повинна твердо вірити, що існує не для суспільства, але що воно – не більше як фундамент та підмостки на яких високо стоять обрані істоти, що прагнуть … до вищого буття».

Теорія еліти В. Парето Попередні елітарні уявлення наукового статусу ще не мали. В. Парето виходив з того, що світом правила і повинна правити обрана меншість найбільш здібних і продуктивних людей – еліта. «Подобається це деяким теоретикам, чи ні, – писав він, – але людське суспільство неоднорідне і індивіди відрізняються фізично, морально та інтелектуально». Сукупність індивідів, які відрізняються результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності, і складає еліту. Парето сформулював теорію кругообігу еліт. Відбувається послідовна заміна двох типів еліт: «левів», для яких властива агресивність, авторитарність, консерватизм, схильність до застосування насильства, і «лисиць» – майстрів політичного маневрування, комбінацій, спекуляцій, обману. Збереження рівноваги суспільної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою.

Елітарна теорія Г. Моски Г. Моска вважав, що поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість є універсальною умовою існування людської цивілізації. В усіх суспільствах існує два класи людей – клас, який править, і клас, яким правлять. Перший клас завжди є нечисленний, виконує в суспільстві політичні функції, монополізує владу і насолоджується її перевагами. У той час, як другий більш численний клас забезпечує функціонування усього суспільного організму. Політичну еліту Моска називає політичним класом. Цей клас має дві тенденції розвитку: аристократичну і демократичну. Аристократична виявляється у прагненні політичного класу бути правлячим через спадковість. Переважання аристократичної тенденції призводить до виродження класу та суспільного застою. Демократична тенденція полягає в оновленні політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління й активних елементів нижчих верств. Таке оновлення захищає еліту від деградації, робить її здатною до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаним для суспільства станом є рівновага між аристократичною та демократичною тенденціями.

Теорія еліт Р. Міхельса Німецький вчений Роберт Міхельс проаналізував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Він доходить висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності і неминуче відтворює її завдяки закономірності розвитку організаційних структур. Він сформулював гіпотетичний закон – «залізний закон олігархічних тенденцій». Сутність цього закону полягає в тому, що в процесі суспільного розвитку виникають великі організації, які спричиняють олігархізацію управління і формування політичної еліти. Ця еліта неминуче виходять з-під контролю рядових членів і підпорядковує політику своїм власним інтересам. Маси змушені підкоритися еліті через неможливість прямого контролю над великою організацією. Внаслідок цього демократія неминуче трансформується в олігархію.

Ціннісні теорії еліт Д. Беллом, М. Янгом та іншими було створено теорію еліти «заслуг» або «меритократії». «Меритократія» – це еліта знань, компетентності, яка об’єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл вважає, що на зміну елітам «крові» і «багатства», характерним для доіндустріального та індустріального суспільств, має прийти «еліта знань», яка відповідає характерові сучасного постіндустріального суспільства. Суспільство справедливості цінує і заохочує тих, чий внесок у соціальний прогрес є найбільшим. Саме люди, які законно користуються авторитетом, повагою, мають престиж, по справедливості повинні правити суспільством.

Теорії плюралізму еліт Французький вчений Р.Прон виділяє такі різновиди еліт: політичну, військову, бізнесову, еліту ватажків мас та адміністративну еліту. Між цими елітами існує постійна конкуренція і політика полягає у тому, щоб досягти консенсусу між ними. Маси через вибори здійснюють тиск на еліти. Основні положення теорій плюралізму еліт: визнається існування множини еліт у різних сферах життєдіяльності; множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства; еліти формуються з найбільш компетентних представників суспільства, що цікавляться питаннями політики та державної влади; еліта перебуває під контролем мас; кожна базисна група формує свою еліту, що відображає її інтереси та впливає на її розвиток; існує конкуренція еліт; немає стійких позицій панівного класу; розбіжності між елітою та масою відносні, базуються на неоднаковій зацікавленості в прийнятті рішень.

Концепції «демократичного елітаризму» Американські політологи Дж. Шумпетер, Г. Лассуелл та інші переглянули постулати родоначальників елітизму. Замість формули демократія – «правління народу» Дж. Шумпетер вводить формулу «правління від імені народу». Він стверджує, що «демократія – це уряд, який схвалюється народом». Саме демократичне правління дістає, таким чином, елітарне тлумачення й елітарну структуру. Демократичне правління допускає конкуренцію серед еліт за владу. Вчений розуміє демократію як політичну систему, в якій маси, вибираючи між конкуруючими елітами, певною мірою впливають на політику. Еліта сучасного західного суспільства є відкритою (на відміну від олігархічних суспільств), її члени володіють знаннями, умінням, відповідальністю і приходять до влади на основі справедливої конкуренції.

Ліволіберальні теорії еліт Американський політолог Чарлз Райт Міллс наголошує, що елітоутворюючий фактор – належність до командних позицій у найважливіших сферах суспільства. Головними інститутами суспільства є політичні, економічні, військові, між якими виникають відносини солідарності, взаємної підтримки та обміну. Ті, хто очолює ці інститути складають еліту. Він вважає, що ядро американської правлячої еліти складають керівники корпорацій, політики, вищі державні службовці та вищі офіцерські чини. Характерним для цих концепцій є заперечення прямого зв’язку економічної еліти з елітою правлячою

Співвідношення понять “національна еліта” і “політична еліта” Поняття національної еліти ширше від поняття еліти політичної. Національна еліта – це еліта і духовно-інтелектуальна, і господарська, і політична. Важливою частиною розвиненої національної еліти є політична еліта, яка відображає владно-політичну диференціацію суспільства. Політична еліта - нечисленна, достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група, що більшою або меншою мірою володіє видатними психологічними, соціальними і політичними якостями та безпосередньо бере участь у розробленні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї..

Еліта влади та еліта впливу Ті керівні і управлінські працівники, які здійснюють владу за допомогою державних (включно з засобами примусу) інститутів, належать до еліти влади, а ті, що забезпечують вироблення і проведення певних політичних курсів фінансово, інтелектуально та за допомогою налагодження зв’язків з масами, формування громадської думки, входять до еліти впливу. У стабільних системах еліта впливу надає істотну підтримку правлячій еліті (еліті влади). У революційні та перехідні епохи правляча еліта може бути відокремлена від еліти впливу, значна частина якої виступає за глибокі суспільно-політичні зміни і, отже, входить до контреліти.

2. Природа і сутність політичного лідерства. В основі політичного лідерства лежить об’єктивна потреба суспільства у самоврядуванні, упорядкуванні поведінки окремих її елементів для забезпечення життєдіяльності та функціональної дієвості системи. Термін «лідер» (англ. «leader»), означає «головний», «керівник». Політичне лідерство – це процес взаємодії між людьми, під час якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), яке добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

Соціально-психологічна теорія рис Є. Богардус, К. Сміт, Р. Крюгер вважають, що лідерство можна розглядати у вигляді сукупності видатних рис характеру, що забезпечують лідерам можливість утримувати владу у своїх руках. До лідерських рис відносять: інтелект, силу волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність, готовність узяти на себе відповідальність, енергійність. У розвинених державах важливу роль відіграють і зовнішня привабливість, комунікабельність та висока моральність, фото- і телегенічність, почуття гумору, такт, уміння привертати до себе увагу тощо.

Ситуаційна теорія політичного лідерства Е. Фромм, Е. Рісмен, Ф. Фідлер при поясненні природи політичного лідерства надає пріоритет соціальним обставинам. Одна людина виявляє себе як лідер на мітингу, друга – в організаційній щоденній роботі, третя стає ідеологом і т.п. У найбільш сприятливих ситуаціях кращих результатів досягне той лідер, який орієнтувався на людей, у зовсім несприятливих - на завдання.

Психологічні концепції політичного лідерства З. Фрейд вважав, що частині людей притаманна внутрішня психологічна енергія, несвідомий потяг до панування над іншими. Натомість, друга категорія індивідів відчуває внутрішню потребу в підпорядкуванні. Французький психолог Г. Лебон вважає, що маса, натовп завжди шукають лідера, який би взяв на себе відповідальність за їх долю та якому вони змогли б підкорятися.

Атрибуційна теорія лідерства Лідером є не та людина, яка володіє певними рисами, а та, яку вважають лідером люди. Відтак, політичними лідерами є ті, хто вчиняє певні дії у відповідних ситуаціях (наприклад, в економічних кризах, під час війни та ін. ) і ці дії оцінюються оточенням як лідерські. Сутність політичного лідерства не в особистих, а в зовнішніх факторах.

Поведінкові (менеджерські) теорії політичного лідерства Р. Лайкерт, Д. Мак-Грегор - результативність управління визначається тим, як керівник поводить себе зі своїми підлеглими. Авторитарні лідери схильні до одноосібного управління за допомогою застосування або погрози застосування сили та санкцій. Демократичні лідери максимально враховують інтереси та думки всіх членів групи або організації, залучаючи їх до процесу прийняття політичних рішень. Лідери ринкового типу діють як «торговці» певними благами з метою отримання доходу як різниці між ресурсами, що мобілізуються й реально витрачаються на досягнення певної мети.

Марксистська теорія лідерства Політичні лідери з’являються тоді, коли виникає об’єктивна потреба суспільства в цілому. Лише той лідер творитиме історію, хто зрозуміє об’єктивну спрямованість суспільних процесів та закони їх розвитку.

Функції політичного лідера визначення цілей, завдань розвитку суспільства та шляхів їх реалізації; схвалення та здійснення політичних рішень; мобілізація мас на досягнення політичних цілей; вираження соціальних інтересів; інтеграція суспільства, об’єднання населення навколо певних цілей, цінностей, ідей; підтримка порядку в суспільстві; ініціювання оновлення, генерування соціальної енергії; легітимація влади (забезпечення підтримки влади на основі використання особистого авторитету); комунікація між владою та суспільством, відвернення відчуження громадян від влади; соціальний арбітраж, захист мас від беззаконня.

Типологія політичного лідерства (М. Вебер ) Традиційне політичне лідерство ґрунтується на вірі як правлячої еліти, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет традицій та звичаїв її успадкування. Харизматичне політичне лідерство базується на підтримці легітимності політичного устрою завдяки особистості політичного лідера. Слово «харизма» означає винятковий Божий дар. Харизматичне лідерство передбачає ірраціональну віру в надзвичайні якості правителя, які надають йому можливість підкоряти собі людей. Раціонально-легальне (бюрократичне) політичне лідерство побудоване на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера та в його ділову компетентність.

Завдання для самостійної роботи Підготуватися до семінару за темою: “Політична еліта і політичне лідерство як функціональні суб’єкти політики”. План семінару: Основні теорії еліт. Сутність, структура, класифікація та функції політичних еліт. Типологія та функції політичного лідерства. Політична еліта і політичне лідерство сучасної України, особливості їх формування.

Використовуючи політологічні словники та енциклопедії, звернути увагу на ключові поняття теми: еліта, політична еліта, правляча еліта, контреліта, політичний лідер, формальний лідер, неформальний лідер, харизма, авторитет. Опрацювати і законспектувати роботу Макса Вебера «Політика як покликання і професія», виокремлюючи при цьому основні якості професійного політика та типологію політичного лідерства. Написати коротке есе (на 2-3 стор.) на тему «Портрет ідеального політичного лідера» або «Якою повинна бути політична еліта України?» (за вибором)

Дякую за увагу! Бажаю якісно підготуватися до семінару.